За вікном проминають останні будинки Пешту. Гілки дерев ледь не торкаються скла, немов намагаються мене зупинити.

"До Чопа ви таки їхатимете одна, а там - як карта ляже,"-заспокоює провідниця, на диво привітна жіночка. Скількох закоханих, що не можуть відірватися одне від одного, змішуючи сльози і поцілунки, бачила вона на пероні? Скільком виносила суворий вирок "отправляемся" і перетворювала найдорожчих для тебе людей на "провожающих"?

"Где рельсы проложили, там ходят поезда,"-співали ми в хорі музичної школи. Та куди веде колія, якою поспішають потяги кохання? Чи добре, що ми не знаємо розкладу їхнього руху?

Угорщино! Я ненавиджу тебе: ти вкрала мій спокій. Я вклоняюся тобі до землі-ти народила Справжнього Чоловіка. Я вже не сподівалася зустріти таке диво, тому й не шукала.

Срібляста нитка любові, що з'єднує наші серця, з кожним километром виструнчується і бринить невимовним болем.